Робота з батьками



      Поради батькам дітей із вадами слуху
        Сьогодні навчання та виховання дітей із тяжкими вадами слуху передбачає їхню інтеграцію у світ чуючи людей. З’явилися нові сучасні цифрові апарати, вживлюють слухові імпланти, проте проблема навчання усного зв’язного мовлення з появою вищеперерахованого не зникла.
        Оволодіти  усним зв’язним мовленням діти  з тяжкими порушеннями слуху можуть за умови щоденної роботи педагогів та батьків. Батькам важливо зрозуміти, що успіх виховання й навчання дитини значною мірою залежить від них.
        Починаючи навчання мови, необхідно показати дитині так, щоб вона зрозуміла, - мова є сигналом до виконання дій. Дитина повинна зрозуміти й те, що мовленнєві сигнали відрізняються один від одного й означають різні дії та предмети. Спочатку дитину необхідно навчити розуміти окремі слова ( назви іграшок, одягу, посуду тощо), потім словосполучення з двох слів, наприклад, тих якими користуються в побуті: «Підемо гуляти», «Будемо вчитися», «Принеси шапку», «Дай руку» тощо.
        Щоб дитина зрозуміла й могла реагувати на звертання, вдома залучають когось із членів сімї для участі в перших заняттях. На самому початку навчання потрібно вимагати від дитини правильної вимови голосних звуків і точного  вживання наголосу. Слова вимовляються голосом розмовної гучності, але на такій гучності, щоб дитина їх сприймала. Дитину заохочують звертати увагу на губи того, хто говорить. Не потрібно вимагати від дитини самостійного вимовляння слів на перших заняттях. Через кілька занять дитина не тільки буде показувати картинку, яку назвав дорослий, але й намагатися самостійно назвати її .
        Пропонуємо кілька варіантів занять удома.
Перший варіант
        Дорослий сідає поруч з дитиною, викладає по одній картинці із зображенням домашніх тварин (кіт, собака, свиня, півень тощо) і називає їх голосом розмовної гучності на такій відстані, щоб дитина чула зі слуховим апаратом. Дитина повинна бачити губи того, хто говорить. Картинки називають повторно, просять дитину взяти картинку й дати дорослому.
        Другий варіант
        Заняття проводиться так само, як попереднє, але обігрується навчання ляльки, яку тримає дитина. Дорослий повідомляє: «Сьогодні будемо вчити ляльку знаходити, де кіт, де собака, де коза». Дитину заохочують до керування лялькою. Усі зауваження спрямовуються на адресу ляльки. Наступного разу можна навчати ведмедика, зайчика, тощо.
        Третій варіант
        Під час називання картинок дорослий пропонує дитині перевернути кожну з них зображенням донизу. Потім, показуючи по черзі на картинки, запитує: «Хто там?». Чекаючи відповіді, можна пропонувати помилкові рішення. Наприклад, указуючи на картинку х котом, запитувати : «Корова?». Дитина намагатиметься дати правильну відповідь. Якщо на перших заняттях дитині важко орієнтуватися в перевернутих картинках, доцільно залучати когось із членів сім’ї. Ситуація розігрується  між дорослими, а дитина залучається тільки тоді, коли вона знає відповідь. Дорослі «помиляються», щоб дати дитині можливість проявляти активність і виправляти їх.
        Коли дитина називає більше 10 слів, необхідно переходити до побудови речень. Для цього предметні картинки замінюються сюжетними, зміст  яких позначається простими реченнями : «Собака біжить», «Дівчинка спить», «Кіт їсть». Поступово сюжет картинок ускладнюється : «Дівчинка їсть яблуко», «Кіт їсть рибу» тощо. Після того, як дитина навчиться самостійно користуватися простими реченнями, можна починати описувати сюжетні картинки 2-3 реченнями й читати казки.
        Дуже важливо, щоб у навчання мови та формуванні мовлення дитини брали участь усі, хто її оточує. Спільними зусиллями можна швидше навчити її розуміти значення слів і вміло користуватися мовленням у спілкуванні. Батькам, які хочуть досягти успіхів у розвитку усного мовлення дитини, необхідно використовувати кожну хвилину спілкування з дитиною.  На прогулянку доцільно виходити з олівцем і зошитом. Вияв будь-якого інтересу до навколишнього, підтриманий дорослим і позначений словом, буде хорошим підґрунтям емоційного сприйняття дитиною.



Практичний психолог                            В.Ю. Носа




Психологічна підтримка дітей-інвалідів та їх батьків.

Психологічна підтримка дітей-інвалідів та їх батьків є одним із найважливіших аспектів роботи психолога Центру.  Важко зрозуміти ту гамму негативних емоцій, котру переживає людина,  для якої такі прості речі, як можливість вільно рухатися,  розмовляти є надзвичайно складними.  Діти з особливими потребами часто страждають від соціального вакууму, коли хвороба закриває їх в чотирьох стінах  і не дає можливості нормально спілкуватися з однолітками.  Така ізоляція може бути повною,  може бути частковою, але завжди переживається  болісно і травмує свідомість.
Жорстоке ставлення ровесників, насмішки, образи над особливою дитиною нам дорослим здаються  чимось неприродним і несумісним з нормальним вихованням.  Але на жаль, воно є і це дуже прикро. Психологу доводиться разом з батьками витягувати такі своєрідні колючки болю з дитячих сердець, навчати їх справлятися і з цими проблемами. 
       Потрібно зрозуміти, що жодна фізична чи розумова вада, жодна хвороба не стосуються здатності переживати звичайні людські емоції.  Інтенсивність емоційних переживань однакова у всіх. Особливі діти так, як і інші, відчувають біль і образи, страждають від відсутності прийняття і ласки.  Головні людські якості: доброта, доброзичливість, вміння радіти життю, спілкуванню з іншими людьми не залежать ні від фізичного розвитку, ні від інтелекту, а тому діти з обмеженими можливостями заслуговують такої самої поваги і уваги, як і всі інші. Це потрібно пам’ятати дорослим, і про це необхідно розповідати  дітям. 
Традиційно проблеми сімей, які виховують дітей з особливими потребами, розглядають винятково через призму проблем малюка. У більшості випадків допомога обмежується консультаціями з питань навчання та виховання. Але при цьому випускається з поля зору дуже серйозний аспект — емоційний стан самих батьків. Для того, щоб допомогти їм, важливо спробувати зрозуміти, що відбувається з людиною, коли її дитині встановлюють інвалідність, як це впливає на її життя.
Простежуючи переживання батьками трагедії народження неповносправної дитини, різні дослідники (Райт, Дуккан, Дрокар) дійшли висновку про закономірну зміну їхніх емоційних станів на шляху до адаптації. Ці стани характерні для переживання будь-якого горя. Проте почуття батьків дитини з особливими потребами розтягуються надовго, вони надзвичайно виразні.
Шок — найперша реакція на усвідомлення горя. Це руйнівний період, батьки почуваються, немов у прірві між минулим і майбутнім. Крах щасливих мрій та сподівань. Виникає протест проти лихої долі: «Чому саме я мушу каратися, коли навколо всі такі щасливі?». Стан шоку надто тяжкий. Він може тривати довго, людина підсвідомо шукає стабільності. Приходить сумнів: може, не все так погано, бувають помилки, потрібно все перевірити. Це означає новий етап усвідомлення біди.
Заперечення — віра у зцілення, помилковість діагнозу. Починається тривале і виснажливе мандрування від лікаря до лікаря, а далі до знахарів, екстрасенсів із надією знайти чудо, яке зробить дитину здоровою. Це час, коли надії змінюються відчаєм: батьки все ще не можуть прийняти того, що сталося, але воно є їхньою щоденною реальністю, яку поволі, з різною мірою конструктивності, осмислюють і переживають.
Психологи виокремлюють у цьому періоді почуття провини, гніву, сорому.  Підсвідомо,  від потреби знайти канал для від реагування негативних емоцій, батьки шукають причини свого нещастя і легко знаходять винних.  Найчастіше це лікарі. До тяжких наслідків
призводять звинувачення батьками одне одного, а то й об'єднання родичів проти матері, «яка не спромоглася народити здорову дитину». Така ситуація особливо руйнівна, бо у глибині душі мати і сама себе звинувачує.  Нерідко хвора дитина стає причиною сімейних конфліктів, між подружжям може настати відчуження,  яке нерідко закінчується розлученням. Неподолане почуття сорому є причиною того, що сім'я починає житии ізольовано.
Почуття самотності, втома від постійного і безуспішного пошуку способів зцілення дитини, виснажливий догляд за нею і зречення від усіх власних потреб та інтересів — усе це провокує депресію у батьків.
Депресія — почуття пригніченості, воно є завершальним у послідовній зміні емоційних етапів, які є неконструктивними, бо свідчать про неприйняття батьками нової реальності. За цих обставин складається вкрай несприятлива ситуація для розвитку дитини.
          У сім'ї, де немає радості, де постійно говорять про хворобу, лікування, де завжди пригнічені та згорьовані батьки, дитина не може бути щасливою. Головне  ж — вона скоро починає відчувати, що всі нещастя в сім'ї через неї — вонане така, яку хотіли. Виникає негативне самосприйняття, зневіра у власних силах.
На успішне подолання батьками різних деструктивних станів спрямовані різні форми психологічної роботи з ними: індивідуальне консультування та групова робота (семінари, ігри).
Світовий досвід допомоги таким батькам показує, що найбільш цілющим для них єсередовище людей з такими самими проблемами. Тут вони, не боячись нерозуміння,осуду, можуть виговоритися, розслабитись, відпочити, вирішувати спільні проблеми,поділитись досвідом.
Під категорію інвалідів дитинства підпадають малюки з дуже широким спектром вроджених і набутих у період раннього розвитку хвороб і відхилень. Це дефекти і вади фізичного розвитку, спадкові хвороби, що передаються на генетичному рівні, специфічні аномалії, не дуже помітні зі сторони... Інколи хвороба дитини має переважно фізичні чи фізіологічні прояви, при цьому практично не торкається інтелектуального та психічного розвитку. Буває і навпаки — у дитини є затримка психічного розвитку на фоні відносного фізичного здоров'я.
Та хоч якою була б етіологія хвороби, душевні переживання батьків дітей-інвалідів практично однакові.  Сім'ї необхідна допомога.
Основні напрями роботи центру у взаємодії з батьками:
• створення батьківського клубу;
• інформаційне забезпечення;
• допомога в пошуку адекватних способів подолання труднощів, своїх прихованих ресурсів;
• диференційована психолого-педагогічна підтримка;
         Психологічне консультування – особливий вид роботи, який допомагає передати потрібну інформацію батькам в формі рекомендацій, а також в тандемі з клієнтом працювати над вирішенням їх особистих проблем, покращення сімейного мікроклімату.
Форми індивідуальної роботи з батьками:
-         демонстрування батькам прийомів роботи з дитиною;
-         конспектування батьками занять спеціалістів;
-         виконання домашніх завдань зі своє дитиною;
-         читання батькам спеціальної літератури, рекомендації психолога.
         Досвід роботи із сім'ями, які мають дитину з особливими потребами, підтверджує думку про необхідність і важливість психологічного супроводу батьків дітей-інвалідів. Така робота допомагає зробити їх свідомими і повноправними учасниками реабілітації дитини, бо насамперед завдяки батькам цей процес стає тривалим, неперервним, а тому й успішним. Дуже важливо повірити у природний потенціал дитини, допомогти їй у процесі самоствердження та самореалізаці.

Носа В.Ю.,
практичний психолог центру

Немає коментарів:

Дописати коментар